Ви підете ще раз у кафе, після відвідування якого вас знудило?
На думку негайно спадає класичний приклад «отруєння шаурмой». Після якого люди не можуть їсти цей різновид фастфуду.
Є й витонченіші ситуації – часом людина отруїлася чимось у трирічному віці. І сам, і його батьки давно забули про це. А нейронні зв’язки, що сигналізують про небезпеку, збереглися. Результат – нам все життя не подобається ціла низка продуктів, яка за асоціацією нагадує мозку про отруєння.
Ми прощаємо людей, які робили нам гидоту, з якими ми сварилися. А ось кафе – ні, кафе ми другий шанс не дамо.
Все, що пов’язане з вітальними потребами, чудово привертає увагу нашого мозку. Навіть на рівні гаманця можна швидко подивитися та переконатися – скільки грошей за останній місяць ми витратили на поїсти, а скільки – на духовний розвиток.
Прикро для маркетологів, але практично будь-який продукт, що продається в магазині, не дуже людям і потрібен. Ніхто не стрибає і не верещить від радості, купуючи йогурт чи тостер. Тож якщо компанія не торгує їжею, безпекою чи сексом – потреби покупців бажано підсилювати. Побічно поєднувати в рекламі умовного тостера низку слабких потреб.
Говоримо “нова модель” – адже мозок автоматично звертає увагу на все нове. Даємо крупний план посмішки на кухні – зав’язуємо на позитивні емоції. Показуємо щасливу сім’ю за столом – на покупку нашого тостера починають працювати сімейні цінності тощо.
