В одному бородатому анекдоті старійшина попросив усіх принести по пляшці горілки та вилити у спільний котел. Скуштувавши, сумно зітхнув: «ось тому нас і не люблять». Адже кожен вирішив, що нічого страшного не станеться, якщо він замінить горілку на воду.
У багатьох випадках ми поводимося так само. Наприклад, усі виступають за екологію. Однак мало хто заощаджує воду в душі, щоб зберегти природні ресурси. Не так багато людей збирають і окремо викидають пробки від пластикових пляшок. Стандартний хід думок: «Екологія, звісно, добре. Тільки через те, що особисто я вчиню правильно, ситуація не зміниться. І взагалі це завдання держави – формувати стимули для правильної поведінки».
На словах ми дбаємо про наш спільний будинок. Як показав експеримент психолога Бікмана, 94% американців готові навіть прибирати за чужими людьми сміття на вулиці. Тільки не прибирають – насправді так чинять 1,4%.
Хоча взагалі людина здатна думати про благополуччя інших. Щоправда, лише про людей із своєї соціальної групи. Згадуємо – колеги замовили піцу на день народження. А ми не пообідали. Просто могли б зжерти пару піц цілком. Це не протизаконно. Ніхто не забороняє. Але стоїмо, страждаємо та стримуємося. Тому що незручно.
Так працює функція соціального контролю. Відточена тисячоліттями життя у невеликих громадах. Де все на увазі і все в курсі, хто вилив пляшку води в спільний казанок з бражкою.
Тому і проектні команди, і державні інститути працюють як належить, лише за умов реального громадського контролю. Коли люди бачать – хто та що робить. Розуміють, скільки з них забрали податків та на що вони йдуть.
